Неулюблена

Осінь...Не люблю її.Важко переносити дощ, важко звикати до холоду. Місто сіріє. Люди бігають туди-сюди, туди-сюди. Усі квапляться : на роботу, в школу, в університет. 

Зранку не хочеться прокидатись. Чому? Та все через погоду. Темно, холодно, сиро. Дзвенить будильник : 6.45. Хочеться літа...Хочеться прокидатись в обід і бачити сонце за вікном. Хочеться знати, що не потрібно вставати зранку і кудись бігти.

Ще одна причина, чому не люблю осінь, так це через те, що саме в цю пору потрібно розлучатись з близькими. Можливо, саме через це стає так холодно. Холодно в душі. Дуже. Йдеш вулицею і шукаєш очима рідних. Інколи здається, що бачиш когось схожого, обертаєшся, хочеш наздогнати, але через секунду розумієш, що помилився. І йдеш далі. Мусиш йти, бо треба бути на парах, вчитись. Часто думаєш, що усе це не має сенсу, якщо немає поряд найважливіших. Але знаєш, що вони у тебе вірять.

Навіть день народження не приносить радості. Багато хто каже : "Я люблю осінь, тому що в цю пору у мене день народження." Я не з таких. Після очікування свята часто настає відчуття спустошеності.

Осінь подобається лише тоді, коли сидиш у парку на лавці з коханою людиною, обіймаєш її і дивишся, як падає листя. Або просто гуляєш вулицями. Ці рідкісні моменти змушують любити осінь. Правда, ненадовго.

Листопад, дощі, університет, будні... А з чим у мене асоціюється осінь? З холодом і розлукою. 

Мама

Мама - тепло, ніжність, любов, турбота. Вона завжди поряд. ЇЇ думки завжди з тобою. Не важливо те, скільки тисяч кілометрів вас розділяє. Ти завжди знаєш, що вона про тебе піклується, завжди можеш бути впевненим у тому, що вона підтримає і ніколи не зрадить. Відстань - це цифри. Вони ніколи не вплинуть на її любов до тебе, на її відданість. Вона відчуває, коли в тебе щось не так. Ти хворієш, а вона дзвонить і каже, що всю ніч її не покидали думки, ніби щось сталось. Твій біль - її біль, тільки для неї він ще болючіший. Мама - це та людина, яка готова віддати тобі і заради тебе все.
Мама сміється разом з тобою, підтримує, коли тобі боляче і погано. Ти можеш піти з нею як в парк, так і на дискотеку. І ти точно знаєш, що танцює вона не гірше , ніж ти, і дасть жару на танцполі)) Вона дає поради і хоче, щоб ти ніколи не повторювала її помилок. Мама завжди питає про хлопців, завжди їх оцінює. І всі ми знаємо, що коли він обідить, то обізвати вона може його ще більше, ніж найкращі подруги:)
З мамою ніколи не буває нудно. Постійно сміємось, постійно "гонимо"). З нею подобається ходити по магазинах, дивитись фільми, відпочивати на природі, просто сидіти вдома, пити чай і говорити.
З мамою ми знімаємо смішні відео, дуріємо. З нею можна і на пробіжку вийти, і в солярій піти. Всі завжди кажуть, яка вона гарна і молоденька)
Мамі завжди цікаво, як у тебе успіхи. Вона завжди переживає і пишається. І вона завжди вірить. Вірить, бо впевнена, що у тебе вийде найкраще. Ніщо не є таким великим стимулом, як її віра і бажання того, щоб вона пишалась.
Мама - це настільки близька людина, якій ти можеш розказати все, до деталей. Я пишаюсь тим, що можу їй довіритись у всьому, де б вона не знаходилась. Я знаю, що вона нікому не розкаже секрети. Я впевнена у тому, що її поради найцінніші і найдоречніші.
Вона завжди читає блог. Постійно заходить і дивиться. Вона першою бачить публікації і висловлює свою думку. І я дуже хочу, щоб у День матері вона прочитала це все.
Надзвичайно люблю тебе, мамусічка! Ти моє все :**

Найдорожче - думки

Дуже важливо мати людину, про яку ти завжди думаєш. Правда. Що б там хто не говорив про найдорожче у нашому житті, я вважаю, що найдорожче - думки. Бо все починається з них. Перш, ніж щось зробити або сказати, ми думаємо. Та й думаємо ми і тоді, коли нічого не збираємось сказати.
Думки підштовхують нас до вчинків...або до інших думок. Ми не кожному можемо розповісти про те, що в нас на думці. А про дещо взагалі нікому не говоримо. Одні думки викликають в нас хороші почуття, інші - негативні. Є й такі, які підходять під обидва критерії.
Ми думаємо, коли плачемо і коли сміємось, коли любимо і ненавидимо, коли чогось прагнемо або боїмось, коли щось робимо і коли байдикуєм.
Думки - це дуже особисте. І люди, про яких ми думаємо, завжди особливі. Вони можуть бути звичайнісінькими для когось, але для нас - особливі. Дійсно. Ми думаємо про них, коли нам погано і коли добре. Ми думаємо навіть тоді, коли про них не треба думати.
Думки дуже важливі. Ми часто чуємо фрази : "я тебе люблю", "я скучаю", "мені тебе не вистачає". Але набагато більше значить, коли ти кажеш людині :"Я про тебе думаю..."

Очі суспільства

Кожного дня у новинах ми чуємо про крадіжки, вбивства, інші злочини, алкоголізм, наркоманію. Журналістів часто засуджують за те, що вони працюють лише заради сенсації. Кажуть, що на каналах забагато негативу.

Але звідки ж тоді люди дізнаються правду, якщо її не будуть висвітлювати? Якщо постійно будуть говорити лише про хороші події, то в громадян створиться враження, що в державі панує утопія. Усі будуть думати, що все добре : країна розвивається, люди збагачуються, нічого поганого не трапляється. Хоча це не так.

Лише тоді, коли люди будуть чути і читати про проблеми, які існують в країні, тоді вони будуть задумуватись над ними. Якщо ж їх позбавити цього, то наша нація буде сліпою.

"Журналісти - це очі суспільства, яке спить," - пише Ліна Костенко. Лише ці очі здатні пробудити суспільство. Люди повинні реагувати на новини, а цю реакцію повинні викликати ми. Адже справжній журналіст - це не просто людина, котра повідомляє про якісь події і бере інтерв`ю. А це особа, яка своїми словами здатна розбурхати почуття людини, пробудити її свідомість.

Ми здатні змінити ситуацію в країні. Ми можемо боротися за свободу слова і відкритість інформації. Ми - ті, на кого надіється багато людей. Вони хочуть вірити нашим словам. І нам потрібно робити все для того, щоб виправдати їхнє довір`я.

Потрібно донести інформацію будь-якою ціною, висвітлювати правду, чого б нам це не коштувало. Не можна дозволяти себе залякати. Журналістика - це професія на мінному полі. І ми стоїмо попереду всіх, захищаємо собою.

Дуже багато поганого говорять про журналістику. Люди забувають, що якби не журналісти, то вони б були сліпими кошенятами, яких легко втопити.

Якби мене запитали, чому я обрала саме цю професію, то я б відповіла :"Я хочу будити людей."

Одкровення сомнамбули

Вже пізня ніч. Години не згадаю.

І галасу нема, бо все довкола спить.

Так ніжно місяць зорі обіймає,

І ніч цілує землю, аж бринить...

Хтось ніжно поцілує, хтось тепло обіймає,

Хтось свариться, можливо, хтось мовчить.

Я думала уже, що більше не згадаю,

Та спогад дивний голосно кричить.

Так ніби хтось дорогу в пам"ять прокладає

Щоночі. І не можна зупинить.

Кажуть, останньою надія помирає.

А я кажу : "Живе! Не можна її вбить."

Вода кипить. Налию в кружку чаю.

До ранку залишилася ще мить.

Скучаю. Боже, як же ж я скучаю...

Та все...Хай спогад далі помовчить.