Майдан пройшов, а зміни тривають?

Головною метою нашої Революції було бажання вступити до Євросоюзу. Проте зараз все частіше можна побачити, як нас "зливають". На початку бойових суперечок представники інших країн гучно виголошували те, як вони "підтримують нас", "співчувають нам", "занепокоєні ситуацією в Україні", "закликають Росію припинити бойові дії" і багато іншого. А де ж  дії? Чи у демократичних європейських країнах вміють лише говорити? Де була реальна підтримка? Та й де вона зараз? Усі бояться. Європі не дуже вигідно  конкурувати з Росією. Через санкції, які вони ввели, економіка європейських країн також почала дестабілізуватись, тому багато з них відмінили. А ще більше вони бояться війни з Росією. Хай краще постраждає Грузія, Південна Осетія, Абхазія чи Україна, а вони просто "вмиють руки".

Росіяни, які входять до складу комісії ОБСЄ здавали позиції українських військових в зоні АТО, після чого "Інформаційний спротив" відмовився від співпраці з ними. Тому про яку підтримку може йти мова?! Як взагалі могли відправити зацікавлену сторону слідкувати за подіями "країни-ворога"? Ось вам і наслідки Майдану.

Наші громадяни надіялись і щиро вірили у те, що Революція змінить думку інших країн, приверне увагу до наших проблем. Тепер увесь світ знає про ситуацію в Україні. Пройшов майже рік від початку Майдану, а Крим уже не наш і схід по трохи захоплюють.  . Зрозуміло, що не усі громадяни можуть робити свідомий вибір, багато з них ще залишилось під російським деревом, у його затінку.

Проте Майдан вплинув на свідомість українців. Тепер вони знають (принаймні більшість), що Росія нам не брат. Тепер вони розуміють, яка влада нам потрібна (але треба її постійно контролювати). Тепер вони усвідомлюють, що позбавившись російського впливу, Україна зможе стати на ноги. Точно зможе. І вони їй у цьому допомагатимуть.

Пошити в дурні, Або як обійти положення міжнародного договору

Вам шлют новые указания –
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас - Демократия.
Никогда мы не будем братьями.

Анастасія Дмитрук

Україна та Російська Федерація заключили Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. У Статті 3 перелічено положення про взаємні відносини двох держав, Росія порушила кожне з них.

Російські політики знехтували договором, коли почали використовувати економічні засоби тиску на Україну.Українське м`ясо і молочні товари часто не приймали на російському ринку. Вони погрожувати, що перестануть постачати газ, за який ми і так переплачуємо.

Втрутившись у внутрішнє життя нашої країни, росіяни спровокувалаи міжусобиці. Вони так турбувались про знедолених російськомовних українців, права і мову яких в нас постійно утискають, що не могли не зреагувати і не подати руку допомоги. Саме через це їхні війська перейшли наші кордони, хоча вони самі не знали, що йде війна, адже самі нібито нікого до нас не посилали, військові заблудились. Спочатку це були військові навчання на нашій території, потім говорили, що насправді це українські націоналісти, яких одягали у російську форму, пізніше росіяни самі втікали в Україну, щоб взяти зброю в руки і навести у нас лад, поставити на місце цих бандерівців, а тепер це російські військові. Дивно, як люди швидко перевтілюються, правда?

Росія завжди була категорично проти того, щоб Україна вирвалась з тенет і пішла своїм шляхом. Спочатку вони придумали міф про братні народи, потім намагались втримати нас газом, як відчайдушна жінка прагне втримати чоловіка дитиною, а коли ці методи стали вже не дієвими, то почали збройний наступ. Вони не могли допустити того, щоб українці стали повноправними членами Євросоюзу, адже тоді важче буде маніпулювати нашою свідомістю і контролювати наші дії.

Сторони, які уклали договір, зобов`язалися поважати суверенну рівність, територіальну цілісність і непорушність кордонів. Та що ж ми спостерігаємо зараз? Крим у нас забрали, Схід постійно тероризують, права та свободи наших громадян щосекунди порушують. Скількох людей терористи закатували, скількох поранили, скількох не знайшли. А ще стільки ж вбито. І це називається повага територіальної цілісності, гарантування прав та свобод громадянам? Ні, це звірство, нахабство і неймовірна зухвалість. Народ, який називає себе нашим братом, переходить межі жорстокості і дозволеного. Для демократичних країн посягнути на території іншої держави - це неприйнятно. А Росії - море до колін, все можна і все вдається.

Народи, як сказано в договорі, мають право вільно розпоряджатися своєю долею. Де написано, що Росія розпоряджатиметься нашою? Може, я щось пропустила, але ми живемо не в двадцятому столітті, коли нам кажуть, що робити і з ким товаришувати. Російська Федерація вже багаторазово порушувала договори з Україною, то невмотивовано піднімаючи ціни на газ, то дислокуючи свої війська на нашій території. Усім зрозуміло, що довіряти російським політикам не можна, вони лише замилюють очі і кидають слова на вітер.

У Росії поширена безглузда думка, нібито українські землі -  це частина російських , які придумали собі історію і скопіювали мову, хоча це вони крадуть у нас історію нашого походження, стверджуючи, що Київська Русь - це праматір Росії. Але ми ж то знаємо, як воно є насправді.

Росія не виконує міжнародні зобов`язання і загальновизнані норми міжнародного права. Якщо аналізувати події, які відбуваються в Україні, то стає очевидним те, що Статус Організації Об`єднаних Націй нічого для неї вартий.

Для того, щоб не виконувати положення мирного договору, не треба багато думати, треба просто бути російським політиком. Хочеш Абхазію - на, Південну Осетію - бери, Крим в додаток? Ласкаво просимо на бенкет! Росіяни продовжують гнути свою палку і робити те, що їм заманеться, чи, радше, те, що заманеться Путіну. Україну і весь демократичний світ пошили в дурні. ЄС і Америка вводять санкції, а Росія не зупиняється на своєму шляху. Це держава, жителі якої вже ніколи не стануть для нас братами, а політикам якої ми ніколи більше не повіримо. Не виконали умови один раз - збрешуть і вдруге. 

Мої роздуми про систему освіти в Україні

Багато хто каже, що більшість американців є не дуже розумними, а більшість українців - це чи не найрозумніші люди у світі. Так, у цьому є доля правди, але, будьмо відвертими, ми знаємо, як живуть в Америці, і бачимо, як живуть у нас. Хто у цьому винен? Можна наводити багато факторів : погані політики, нерозвинута економіка, людська пасивність, відчуття другосортності. Але з чого починаються наші кроки у доросле життя? Зі школи, а далі - з університету. І тут ми розуміємо, що в нас є ще одна дуже важлива проблема - система освіти.

Ще з молодших класів у дітей починають відбирати дитинство тим, скільки матеріалу дають вивчити і підготувати вдома. Школярам дають багато непотрібної інформації, яку вони не в змозі засвоїти. Деякі вчителі не вміють виділяти головного, тому в результаті їхні учні не знають ці предмети.

До проблеми шкільної освіти належить і підбір кадрів. У селах часто можемо чути про ситуації, коли вчитель фізкультури стає вчителем біології, а вчителька математики проводить уроки української мови. Результат - погані знання дітей, а в першу чергу - їхня незацікавленість у вивченні. Звісно, є винятки, але їх небагато. Негативним явищем є сільські школи з малою кількістю учнів, де кожен другий кум-брат-сват, там панує "халява", результат знову передбачуваний.

У наших школах діти не можуть повноцінно займатись спортом, тому що засобів для цього майже немає. Якщо в Америці є басейни, баскетбольні майданчики, тренажерні зали і багато іншого, то в нас і половини не побачиш. Дуже сумна статистика.

ЗНО - страх для випускників, велика трата грошей на репетиторів і ще один спосіб здирництва при вступі. Спрощення системи оцінювання дещо притуплює розумові здібності учнів і студентів, логіка і думка відходять на задній план, а в хід йде "вгадування" і "списування".

В університеті схожа ситуація. Вступ - плати, іспит - плати, випуск - плати. Якщо ти розумний і старанний, то можна це оминути, але не в усіх університетах. Є вузи, де знаєш ти, чи не знаєш, а заплатити все одно мусиш, бо не поставлять хороший бал. Хабарництво і здирництво надзвичайно розповсюджене. Після Майдану скільки слів було проти хабарів, а не змінилось нічого. Люди повинні змінитись насамперед , а для цього їх повинен поставити на місце закон. Хоча в нас люди, які мали б наводити лад у країні , "деруть" ще більше грошей, ніж усі інші. Так і живемо.

А скільки непотрібного матеріалу ми слухаємо і мусимо вчити! Ну от навіщо мені знати, в якому році, хто і де винайшов папір? Якщо треба буде, то подивлюсь в Інтернеті чи прочитаю в книзі. Або хто нас на роботі буде питати напам`ять, які бувають структури газет? Це абсурд.

У нас занадто багато теорії, а практики майже немає на багатьох спеціальностях. Чому медики на практиці миють вікна, а економісти миють підлогу? Як таке взагалі можливо?! Навіщо журналістам вчитись шість років? Можна три роки провчитись по спеціальності і йти працювати, тут або є хист до цього, або ні.

Лекції в нас нудні. Викладачі розповідають непотрібний матеріал, ще й читають його з листка. За кордоном усі давно вже перейшли на презентації, де викладачі виділяють головне і потім розповсюджують їх між учняти, а решту пари присвячують дискусіям і виступам студентів, які також готують презентації, досліджують щось практично.

А курсові, для чого вони? Для чого це перенесення книг чи матеріалів з Інтернету на листок? Даремна трата часу. Контроль відвідування також дещо абсурдний. Для чого студентові ходити на пару, яка йому зовсім нецікава лише через те, що за відвідування бал ставлять? Якщо викладачі не можуть зацікавити своїми знаннями і розповідями, то це вже їхня проблема. На пари повинно хотітись йти, а не "мусітись".

Я погоджуюсь з тим, що українці багато вчаться, що вони розумні, але нашу систему освіти потрібно змінювати, щоб нам розповідали дійсно про те, що нам потрібно, щоб у нас було більше практики ( не практичних занять, а саме практики). Нам потрібно виховувати лідерів, ініціативних студентів, а не пасивних людей, які відсиджують лекції і сплять на парах. Можливо, такий час не за горами, я на це дуже сподіваюсь.

Неулюблена

Осінь...Не люблю її.Важко переносити дощ, важко звикати до холоду. Місто сіріє. Люди бігають туди-сюди, туди-сюди. Усі квапляться : на роботу, в школу, в університет. 

Зранку не хочеться прокидатись. Чому? Та все через погоду. Темно, холодно, сиро. Дзвенить будильник : 6.45. Хочеться літа...Хочеться прокидатись в обід і бачити сонце за вікном. Хочеться знати, що не потрібно вставати зранку і кудись бігти.

Ще одна причина, чому не люблю осінь, так це через те, що саме в цю пору потрібно розлучатись з близькими. Можливо, саме через це стає так холодно. Холодно в душі. Дуже. Йдеш вулицею і шукаєш очима рідних. Інколи здається, що бачиш когось схожого, обертаєшся, хочеш наздогнати, але через секунду розумієш, що помилився. І йдеш далі. Мусиш йти, бо треба бути на парах, вчитись. Часто думаєш, що усе це не має сенсу, якщо немає поряд найважливіших. Але знаєш, що вони у тебе вірять.

Навіть день народження не приносить радості. Багато хто каже : "Я люблю осінь, тому що в цю пору у мене день народження." Я не з таких. Після очікування свята часто настає відчуття спустошеності.

Осінь подобається лише тоді, коли сидиш у парку на лавці з коханою людиною, обіймаєш її і дивишся, як падає листя. Або просто гуляєш вулицями. Ці рідкісні моменти змушують любити осінь. Правда, ненадовго.

Листопад, дощі, університет, будні... А з чим у мене асоціюється осінь? З холодом і розлукою. 

Мама

Мама - тепло, ніжність, любов, турбота. Вона завжди поряд. ЇЇ думки завжди з тобою. Не важливо те, скільки тисяч кілометрів вас розділяє. Ти завжди знаєш, що вона про тебе піклується, завжди можеш бути впевненим у тому, що вона підтримає і ніколи не зрадить. Відстань - це цифри. Вони ніколи не вплинуть на її любов до тебе, на її відданість. Вона відчуває, коли в тебе щось не так. Ти хворієш, а вона дзвонить і каже, що всю ніч її не покидали думки, ніби щось сталось. Твій біль - її біль, тільки для неї він ще болючіший. Мама - це та людина, яка готова віддати тобі і заради тебе все.
Мама сміється разом з тобою, підтримує, коли тобі боляче і погано. Ти можеш піти з нею як в парк, так і на дискотеку. І ти точно знаєш, що танцює вона не гірше , ніж ти, і дасть жару на танцполі)) Вона дає поради і хоче, щоб ти ніколи не повторювала її помилок. Мама завжди питає про хлопців, завжди їх оцінює. І всі ми знаємо, що коли він обідить, то обізвати вона може його ще більше, ніж найкращі подруги:)
З мамою ніколи не буває нудно. Постійно сміємось, постійно "гонимо"). З нею подобається ходити по магазинах, дивитись фільми, відпочивати на природі, просто сидіти вдома, пити чай і говорити.
З мамою ми знімаємо смішні відео, дуріємо. З нею можна і на пробіжку вийти, і в солярій піти. Всі завжди кажуть, яка вона гарна і молоденька)
Мамі завжди цікаво, як у тебе успіхи. Вона завжди переживає і пишається. І вона завжди вірить. Вірить, бо впевнена, що у тебе вийде найкраще. Ніщо не є таким великим стимулом, як її віра і бажання того, щоб вона пишалась.
Мама - це настільки близька людина, якій ти можеш розказати все, до деталей. Я пишаюсь тим, що можу їй довіритись у всьому, де б вона не знаходилась. Я знаю, що вона нікому не розкаже секрети. Я впевнена у тому, що її поради найцінніші і найдоречніші.
Вона завжди читає блог. Постійно заходить і дивиться. Вона першою бачить публікації і висловлює свою думку. І я дуже хочу, щоб у День матері вона прочитала це все.
Надзвичайно люблю тебе, мамусічка! Ти моє все :**

Найдорожче - думки

Дуже важливо мати людину, про яку ти завжди думаєш. Правда. Що б там хто не говорив про найдорожче у нашому житті, я вважаю, що найдорожче - думки. Бо все починається з них. Перш, ніж щось зробити або сказати, ми думаємо. Та й думаємо ми і тоді, коли нічого не збираємось сказати.
Думки підштовхують нас до вчинків...або до інших думок. Ми не кожному можемо розповісти про те, що в нас на думці. А про дещо взагалі нікому не говоримо. Одні думки викликають в нас хороші почуття, інші - негативні. Є й такі, які підходять під обидва критерії.
Ми думаємо, коли плачемо і коли сміємось, коли любимо і ненавидимо, коли чогось прагнемо або боїмось, коли щось робимо і коли байдикуєм.
Думки - це дуже особисте. І люди, про яких ми думаємо, завжди особливі. Вони можуть бути звичайнісінькими для когось, але для нас - особливі. Дійсно. Ми думаємо про них, коли нам погано і коли добре. Ми думаємо навіть тоді, коли про них не треба думати.
Думки дуже важливі. Ми часто чуємо фрази : "я тебе люблю", "я скучаю", "мені тебе не вистачає". Але набагато більше значить, коли ти кажеш людині :"Я про тебе думаю..."

Очі суспільства

Кожного дня у новинах ми чуємо про крадіжки, вбивства, інші злочини, алкоголізм, наркоманію. Журналістів часто засуджують за те, що вони працюють лише заради сенсації. Кажуть, що на каналах забагато негативу.

Але звідки ж тоді люди дізнаються правду, якщо її не будуть висвітлювати? Якщо постійно будуть говорити лише про хороші події, то в громадян створиться враження, що в державі панує утопія. Усі будуть думати, що все добре : країна розвивається, люди збагачуються, нічого поганого не трапляється. Хоча це не так.

Лише тоді, коли люди будуть чути і читати про проблеми, які існують в країні, тоді вони будуть задумуватись над ними. Якщо ж їх позбавити цього, то наша нація буде сліпою.

"Журналісти - це очі суспільства, яке спить," - пише Ліна Костенко. Лише ці очі здатні пробудити суспільство. Люди повинні реагувати на новини, а цю реакцію повинні викликати ми. Адже справжній журналіст - це не просто людина, котра повідомляє про якісь події і бере інтерв`ю. А це особа, яка своїми словами здатна розбурхати почуття людини, пробудити її свідомість.

Ми здатні змінити ситуацію в країні. Ми можемо боротися за свободу слова і відкритість інформації. Ми - ті, на кого надіється багато людей. Вони хочуть вірити нашим словам. І нам потрібно робити все для того, щоб виправдати їхнє довір`я.

Потрібно донести інформацію будь-якою ціною, висвітлювати правду, чого б нам це не коштувало. Не можна дозволяти себе залякати. Журналістика - це професія на мінному полі. І ми стоїмо попереду всіх, захищаємо собою.

Дуже багато поганого говорять про журналістику. Люди забувають, що якби не журналісти, то вони б були сліпими кошенятами, яких легко втопити.

Якби мене запитали, чому я обрала саме цю професію, то я б відповіла :"Я хочу будити людей."