Найдорожче - думки

Дуже важливо мати людину, про яку ти завжди думаєш. Правда. Що б там хто не говорив про найдорожче у нашому житті, я вважаю, що найдорожче - думки. Бо все починається з них. Перш, ніж щось зробити або сказати, ми думаємо. Та й думаємо ми і тоді, коли нічого не збираємось сказати.
Думки підштовхують нас до вчинків...або до інших думок. Ми не кожному можемо розповісти про те, що в нас на думці. А про дещо взагалі нікому не говоримо. Одні думки викликають в нас хороші почуття, інші - негативні. Є й такі, які підходять під обидва критерії.
Ми думаємо, коли плачемо і коли сміємось, коли любимо і ненавидимо, коли чогось прагнемо або боїмось, коли щось робимо і коли байдикуєм.
Думки - це дуже особисте. І люди, про яких ми думаємо, завжди особливі. Вони можуть бути звичайнісінькими для когось, але для нас - особливі. Дійсно. Ми думаємо про них, коли нам погано і коли добре. Ми думаємо навіть тоді, коли про них не треба думати.
Думки дуже важливі. Ми часто чуємо фрази : "я тебе люблю", "я скучаю", "мені тебе не вистачає". Але набагато більше значить, коли ти кажеш людині :"Я про тебе думаю..."

Очі суспільства

Кожного дня у новинах ми чуємо про крадіжки, вбивства, інші злочини, алкоголізм, наркоманію. Журналістів часто засуджують за те, що вони працюють лише заради сенсації. Кажуть, що на каналах забагато негативу.

Але звідки ж тоді люди дізнаються правду, якщо її не будуть висвітлювати? Якщо постійно будуть говорити лише про хороші події, то в громадян створиться враження, що в державі панує утопія. Усі будуть думати, що все добре : країна розвивається, люди збагачуються, нічого поганого не трапляється. Хоча це не так.

Лише тоді, коли люди будуть чути і читати про проблеми, які існують в країні, тоді вони будуть задумуватись над ними. Якщо ж їх позбавити цього, то наша нація буде сліпою.

"Журналісти - це очі суспільства, яке спить," - пише Ліна Костенко. Лише ці очі здатні пробудити суспільство. Люди повинні реагувати на новини, а цю реакцію повинні викликати ми. Адже справжній журналіст - це не просто людина, котра повідомляє про якісь події і бере інтерв`ю. А це особа, яка своїми словами здатна розбурхати почуття людини, пробудити її свідомість.

Ми здатні змінити ситуацію в країні. Ми можемо боротися за свободу слова і відкритість інформації. Ми - ті, на кого надіється багато людей. Вони хочуть вірити нашим словам. І нам потрібно робити все для того, щоб виправдати їхнє довір`я.

Потрібно донести інформацію будь-якою ціною, висвітлювати правду, чого б нам це не коштувало. Не можна дозволяти себе залякати. Журналістика - це професія на мінному полі. І ми стоїмо попереду всіх, захищаємо собою.

Дуже багато поганого говорять про журналістику. Люди забувають, що якби не журналісти, то вони б були сліпими кошенятами, яких легко втопити.

Якби мене запитали, чому я обрала саме цю професію, то я б відповіла :"Я хочу будити людей."

Одкровення сомнамбули

Вже пізня ніч. Години не згадаю.

І галасу нема, бо все довкола спить.

Так ніжно місяць зорі обіймає,

І ніч цілує землю, аж бринить...

Хтось ніжно поцілує, хтось тепло обіймає,

Хтось свариться, можливо, хтось мовчить.

Я думала уже, що більше не згадаю,

Та спогад дивний голосно кричить.

Так ніби хтось дорогу в пам"ять прокладає

Щоночі. І не можна зупинить.

Кажуть, останньою надія помирає.

А я кажу : "Живе! Не можна її вбить."

Вода кипить. Налию в кружку чаю.

До ранку залишилася ще мить.

Скучаю. Боже, як же ж я скучаю...

Та все...Хай спогад далі помовчить.