Осінь...Не
люблю її.Важко переносити дощ, важко звикати до холоду. Місто сіріє. Люди
бігають туди-сюди, туди-сюди. Усі квапляться : на роботу, в школу, в
університет.
Зранку не хочеться прокидатись. Чому? Та все через погоду. Темно,
холодно, сиро. Дзвенить будильник : 6.45. Хочеться літа...Хочеться прокидатись
в обід і бачити сонце за вікном. Хочеться знати, що не потрібно вставати зранку
і кудись бігти.
Ще одна
причина, чому не люблю осінь, так це через те, що саме в цю пору потрібно
розлучатись з близькими. Можливо, саме через це стає так холодно. Холодно в
душі. Дуже. Йдеш вулицею і шукаєш очима рідних. Інколи здається, що бачиш
когось схожого, обертаєшся, хочеш наздогнати, але через секунду розумієш, що
помилився. І йдеш далі. Мусиш йти, бо треба бути на парах, вчитись. Часто
думаєш, що усе це не має сенсу, якщо немає поряд найважливіших. Але знаєш, що
вони у тебе вірять.
Навіть день
народження не приносить радості. Багато хто каже : "Я люблю осінь, тому що
в цю пору у мене день народження." Я не з таких. Після очікування свята
часто настає відчуття спустошеності.
Осінь
подобається лише тоді, коли сидиш у парку на лавці з коханою людиною, обіймаєш
її і дивишся, як падає листя. Або просто гуляєш вулицями. Ці рідкісні моменти
змушують любити осінь. Правда, ненадовго.
Листопад,
дощі, університет, будні... А з чим у мене асоціюється осінь? З холодом і
розлукою.
